Дзбанок Сонця


сайт вчителя-словесника Губчанського НВК
Нич Тетяни Миколаївни

Ірен Роздобудько "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"




 

Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть...

... За своїми мешканцями – емігрантами з України – спостерігає хазяйка котеджу в невеликому німецькому містечку фрау Шульце. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. З них їй треба обрати лише одного – того, хто «розшифрує» для неї таємничого листа з минулого...

Ми зустрінемось серед небес

Там, де вється між хмарами плай,

І якщо я сьогодні воскрес-

Воскресила мене Лореляй!

Не шкодуй, не сумуй, не проси,

А якщо відійду – памятай:

Я і мертвим скажу  - «сим єси!»

Бо зі мною була Лореляй!

А коли завирує потік

І знесе моє тіло за край –

Ти не згаснеш! Бо я шепотів

Лореляй!

Лореляй.

Лореляй...

(12.05.1945, 02 год. 40 хв., Бабельсберг)

***

    Гарна книга, що вражає незвичайними поворотами доль простих людей. Читалась якось на одному подиху, але без фанатизму, а потім після себе залишила шквал емоцій.

    Кожен герой – носій певного усвідомлення цінностей цього світу. І кожен окремо вартий чогось або когось. Як геніально автор розкриває їх душу. Ту, яку не бачать інші, про яку тільки здогадуються вони самі – бачить фрау Шульце, в її устах головні життєві істини.

   Отож, Тетяна, ставши другою Лілі Марлен, мала славу, роботу, шанувальників, але була самотньою в цьому чужому місці. Після слів фрау Шульце про справжню Лілі («Вона була завжди собою, їй не потрібно було копіювати інших»)  усвідомила, що вона справжня вдома і повернулась в Україну.

   Сім’я Віри (бо саме вона тримала її в своїх руках і створювала показовий родинний затишок з Романом Івановичем та Мариною) грала життя, ніби партію в шахи. Ніхто ні від кого нічого на потребував. Тут за кордоном кожен знайшов своє і воно відрізнялось від того, чого потребувала сім’я. Обман Романа Івановича щодо роботи, пристрасть до молодої повії, яка розбилась, як порцелянова балерина з його дитинства, залишили його сам на сам зі своїми мріями про роман «Останнє кохання Йогана», який він колись напише, та думками про дивну фразу Фрау  Шульце про те, що «життя одне і воно варте того, щоб у ньому робити те, що хочеш, адже потім буде пізно».

Віра мріяла про справжні почуття і знайшла їх тут. Тепер вона могла зізнатись, як довго чекала на нього. Ріхард шалено кохав свою Віру, як його дід, фахівець з експертизи картин у Другій світові війні свою київську Марусю. Марусю вважали німецькою підстилкою, а вона була підпільницею. ЇЇ арештували і розстріляли. Але любов до неї дід проніс до старості.

Марина ж з прикладу батьків напозір була слухняною та чемною, натомість її вабив світ, в якому вона відчувала б себе господинею. Дівчина поїхала в Амстердам.

     Соня і Саня. Дивна пара, яка не досягла гармонії в своєму сімейному житті черег байдужість і егоїзм Олександра. Йому замість вити своє гніздечко значно легше було шукати розваг поза ним. Іншою була Соня. Тихою, розумною, романтичною, любила доглядати квіти. Вона присвятила своє життя йому, але це було нікому непотрібним. Та з допомогою пані Шульце, вдови ювеліра, її талант творити прикраси отримав славу, гроші, а Соня – племінника фрау – Гаррі - щире і взаємне кохання.

І, зрештою, парубок Макс, «що не приховував, що працює коридорним у готелі для геїв», «заслужив» на здійснення мрії, – можливість творити не «в шухляду». Молодий талановитий сценарист щиро вірив: «мистецтво здатне зробити безсмертними не тільки одну людину, котра йому служить, але й тисячі інших людей». А ще саме йому стара і мудра пані Шульце повідає, що «часом, якщо, звісно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе і під кришкою зламаного роялю…» ... а далі погоджуюсь зі словами Жанни Куяви («Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»: кожному – по заслузі): «Роман у новелах Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» побачив світ у видавництві Нора-Друк, у серії «День Європи». Окрім цікавих, непересічних історій, що не залишать байдужими ні юних дівчат, ні «підстаркуватих» чоловіків, ні стареньких бабусь, він приємно дивує несподіваною формою викладу. Адже, зі слів самої письменниці, кожну новелу в романі можна читати окремо, переставляти місцями: від цього сюжет не стане заплутаним. А ще ця книжка гарно оформлена. Над обкладинкою, що на ній – старий німецький будинок, працював чоловік Ірен Роздобудько, бард Ігор Жук, а кожна історія оздоблена складними графічними ілюстраціями самої авторки. На них можна роздивитися образи гармонійних закоханих, зрадливих подружніх пар, самотніх і розгублених людей та їх почасти неспокійні душі.

Звісно, як і буває у творах Ірен Роздобудько, найцікавіше вона залишає читачеві наостанок. Чому заможна німкеня, вдова ювеліра, здає квартири лише українцям, чому, попри матеріальні статки, і сама не пізнає жіночого щастя, і до кого зі своїх постояльців ставитиметься найприхильніше, дізнаємося лише у кінці роману. Загалом твір «прошитий нитками» письменницької інтелігентності, душевності, любові до людей і пошануванні головних життєвих цінностей, що не пов’язані з матеріальним та нещирим. І саме, дочитавши останні рядки, розставляються точки над «і» не лише у творі, а й у власній душі. За що спасибі Ірен Роздобудько".



Обновлен 04 ноя 2015. Создан 03 ноя 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником