Дзбанок Сонця


сайт вчителя-словесника Губчанського НВК
Нич Тетяни Миколаївни

Анна Гавальда "Я її кохав. Я його кохала"




(переклад з французької Ксенії Єрмолаєвої)

Дві історії кохання...

За ким правда? За тим, хто пішов від дружини, знайшовши нове кохання, чи за тим, хто двадцять років приховував свої почуття до іншої і не залишав родину? Дві однакові історії кохання, проте два різних сюжети. Але наприкінці розбиті серця і страждання. Кожен має право на щастя та власну правду. Тож чия правда сильніша?

***

Роман побудовано у формі діалогу з постійними ретроспекціями в минуле. За ним знято фільм, тому і читаючи, можемо переглядати ніби кадри з фільму.

Місце дії – заміський будинок. Пора року  - осінь. Надворі дощ, в приміщенні холодно, герої весь час підкидають дрова до каміну.

Герої: Хлоя та її доньки Люсі, Маріон. Адріан – чоловік Хлої. П’єр і Сюзанна – його батьки. Матильда – кохана П’єра, Француазо – секретарка П’єра.

 

Розмова відбувається між Хлоєю, яку залишив чоловік, і П’єром, який прожив життя поряд з дружиною і дітьми так і не ставши щасливим, бо не пішов за коханням.

 

По суті, П’єр розповідає історію свого життя, а Хлої і, власне, читачам робити свої висновки. А чоловік свої вже зробив.

Отже, В рядках, написаних Анною Гавальдою, читаємо...

 

«Мені треба розплутати це зараз. Це дуже важливо. Не знаю чи зрозумієш ти мене, але треба, щоб ти мене вислухала. Я маю потягнути за ниточку, але за яку? Не знаю.. Якщо я оберу хибну ниточку або потягну надто сильно, вузол ризикує затягнутися ще міцніше»...

 

 ....«Завжди кажуть про горе тих, хто залишається, вле ти хоч замислювалась про біль тих, хто йде?»

... «Я кохав її більше за все в житті... я закохався так, як люди підхоплюють якусь хворобу... а потім я її втратив.   Її звали Матильдою.»

 

«Мені було 42. Я нічого не очікував. Я працював. Ще і ще, і завжди. Це був мій камуфляж, мої обладунки, моє алібі. Моє алібі, аби не жити. Я вважав, що не маю до цього хисту. Я вигадував собі складнощі, гори, які мав подолати... Підкорював вершини й вигадував собі нові»

« - Знаєш, чим вона мені докоряла? Що я надто балакучий. Уявляєш? Я – надто балакучий! Це неймовірно, чи не так? Але це правда... Я клав голову на її живіт і говорив. Говорив годинами. Навіть цілими днями»

«Я спостерігав, як моя дружина влаштовує сцену, сидячи навпроти мене у цій жахливій піцерії в п’ятнадцятому окрузі Парижа, і просто вимкнув звук. ..Їй забракло сміливості мене покинути... Ми підняли величезного каменя й одразу дали йому впасти на місце. Бо те, що кублилося під ним, було надто огидним»

« Я був у гнітючому стані: втратив ту, яку кохав, та, як виявилося, ще й завдав страшенного болю дружині»

 

«Це було чудово і геть фальшиво. Усе було несправжнім. Це було несправжнє життя... Я брехав. Брехав сам собі. Собі, їй, родині. Вона не була дурною, тож коли прийшов час похмілля, телефонних дзвінків і виплутування з власної брехні, вона просто поїхала. В аеропорті перед посадкою сказала: - Я спробую жити без вас. Сподіваюся, мені це вдасться...»

«Я кохав цю жінку. Кохав Матильду. Любив її голос, її гострий розум, її усмішку, її погляд на світ... Я благав аби вона більше не змогла жити без мене... Я тільки-но відкрив, що життя може бути набагато радіснішим, коли ти щасливий»

 

«- Що з нами буде? – запитала вона. Я мовчав. – Знаєте, коли ви вчора пішли і залишили мене у цій кімнаті посеред дня, я сказала собі, що більше ніколи не хочу такого переживати. Ніколи більше, чуєте? Ніколи.. Це занадто жорстоко... що ви збираєтесь зі мною робити? – Кохати вас. – А ще? – Я вас кохаю. Я щасливий лише з вами. Я кохаю тільки вас. Я.. Я.. Довіртесь мені..»

«...Я підходив до краю прірви, нахилявся й бігом тікав звідти. Я почувався відповідальним за Сюзанну та дітей»

«Я казав собі: Я маю бути прикладом для своїх дітей. Ось вони, на зорі свого життя, скоро подорослішають, замисляться про власні обов’язки, яким я подам їм приклад, якщо зараз покину їхню матір... Визнай це було шляхетно. – Я думав передусім про Адріана... Бути зразком відповідальності для мого сина Адріана...»

 

«А потім одного ранку – бачиш, як життя любить із нас глузувати?- до мого кабінету зайшла Француаза зі слозами на очах...Її покинув чоловік... І ось тут я опанував себе, зібрав усю сміливість і вчинив, «як слід», на думку загалу. «Який негідник, - лютував я.- Як можна вчинити так з власною дружиною. Як можна бути таким егоїстом?... Я не кидаю своєї дружини, а вас зневажаю...» Завдяки його нарузі я зміг повернутися до свого маленького затишного життя з високо піднятою головою»

«- Ні, я не порвав із нею, я й надалі спав з нею, обіцяючи «назавжди» та «згодом» »

 

«Це життя. Таке життя майже в усіх. Ходимо манівцями, хитруємо, пристосовуємося, маємо власне боягузтво за домашню тваринку, яку пестять, дресирують і звикають до неї, як до рідної. Таке воно – життя... Вибір Адріана мене розчарував і водночас дав надію. Бо я не хочу бачити тебе нещасною, я занадто багато болю завдав сам... А ще, краще вже ти настраждаєшся сьогодні, ніж будеш потроху страждати все життя»

Далі була гра, яку вигадала Матильда. Якщо П’єр відлітав за кордон, він сповіщав сестру Матильди, куди. Якщо дівчина мала змогу – вона була там. « - Що мені втрачати зрештою? Боязкого чоловіка? А виграти? Задоволення інколи спати у твоїх обіймах... я подумала, я хочу спробувати.» «Я не розумів, що вона в мені знаходить, і питав себе: «Навіщо вчиняти хаос, якщо вона й так мене покине?... До цього часу життя так добре все вирішувало за мене, чого б це мало змінитися?»»

«Я її кохав... Нам бракувало повсякденного життя... Коли я повернувся до номера, вона писала щось на фірмовому папері для листів нашого готелю. Вона вже списала своїм дрібним почерком з десяток аркушів... – Я пишу список того, що мені хочеться робити разом з тобою... Замість того, аби піти до неї, впасти в її ноги, кажучи, що так, все, що вона забажає, адже я на цій планеті, аби зробити її щасливою, Я вийшов на балкон покурити. Того вечора вона ставала незабутньою... – Я люблю бути з тобою, бо ніколи не сумую.. Усе, що я в тобі бачу, і все, чого не бачу, - я все це люблю. Мені необхідний твій погляд, аби мати трохи більше... матеріальності (стійкості)... ти досить сильний, щоб мене втримати, і досить розумний, щоб дати злетіти.. – не знаю... Хіба це не неймовірно, зустріти когось та сказати собі: з цією людиною мені добре. »

«За кілька тижнів вона попросила зустріч. – П’єре, я вагітна. – Від кого? – Ні від кого. Дякую тобі, ти сказав саме ті слова, на які я очікувала. Так, я подолала цей шлях, аби почути, як ти вимовиш ці два слова. .. Я отримала те, що хотіла. Мені не вдавалося тебе покинути. Я не можу провести усе своє життя, очікуючи на тебе, але я... Мені треба було побачити твоє боягузтво. Щоб я доторкнулась до нього власними руками, розумієш? ... Ти мене відпустиш? Ти даси мені піти? – Але ж ти знаєш, що я кохаю тебе, ти це знаєш, так?..»

«Щастя було зовсім поруч, а я упустив його, аби лише не обтяжувати своє існування. Хоча все було так просто. Варто було лише простягнути руку. Усе інше владналося б само собою, так чи інакше. Усе само собою ладнається, коли ти щасливий, ти так не вважаєш?»

 

«Життя сильніше за все.»

До речі, Француаза захваріла важкою хворобою, але подолала її саме завдяки підтримці коханої людини (з яким зустрілась після розлучення), хотіла жити, бо ще стільки з ним слід встигнути...  З Матильдою була ще одна зустріч, з нею був її син... П’єр замкнувся в собі і жалкує, що не долюбив своїх дітей, хоча був з ними завжди поруч.

 

«Я поставлю питання до цих дерев’яних стін: чи та ображена маленька дівчинка хотіла б мати трохи щасливішого татка?»

 

 

 

Цікаве тут:



Обновлен 25 мая 2016. Создан 26 апр 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником