Дзбанок Сонця


сайт вчителя-словесника Губчанського НВК
Нич Тетяни Миколаївни

Урок – реквієм за втраченою юністю.

(за книгою Лауреата Нобелівської премії 2015 року Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» )



Мета: ознайомити учнів  із особистістю Світлани Алексієвич; навчати глибокого розуміння трагізму людських доль на війні; розвивати навички виразного читання, критичного мислення, зв’язного мовлення; виховувати усвідомлення високого призначення людини в житті.

Обладнання: епіграфи, запис пісні Джамали «1944»  -  переможниці Євробачення – 2016, запис мелодії «Реквієм» Моцарта, кадри з кінофільму «Гості з майбутнього» з саундтреком «Океан Ельзи» - «Така як ти», презентація картин художників світу на військову тематику, листи з військових трикутників

Хід уроку 

Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був...

Анна Ахматова «Реквієм»

 

Мені дісталась власна війна... Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися.

Світлана Алексієвич

 

І. Мотивація навчальної діяльності учнів, оголошення теми і мети уроку

1. Слово вчителя. Нещодавно ми всі стали свідками справедливої перемоги України в пісенному конкурсі «Євробачення»

Пригадаймо зміст пісні Джамали «1944» та її мотив.

2. Прослуховування уривку пісні  

- Про яку трагедію йдеться?

(трагедія сім’ї Джамали під час Другої світової війни «Я не могла провести свою молодість там, тому що ви забрали мій світ.»)

3. Слово вчителя. Тема війни ніколи не перестане боліти. В ХХІ столітті вона звучить знову голосніше, бо  ще не зникли рубці минулого, а вже пече рана теперішнього.

 Кожен має свою сімейну історію, а дехто і власну, про яку мовчить.

Сьогодні вестимемо розмову про таких людей. Вони мовчать, бо їх не розуміють.

А ми спробуємо...

4. Робота з епіграфом №1

- Виразне читання

- Коментування: («Реквієм» Анни Ахматової написаний у 1935 – 1940рр. Вона говорить від імені ста мільйонів люду, підкреслюючи зв’язок зі «своїм» народом у тюремній черзі Ленінграду 30-хроків)

-  Про кого ж сьогодні йтиме мова? (про жінок, які в час війни були на захисті кордонів своєї держави, які не мали юності, бо пішли на фронт у віці 16-17 років, а за чотири роки повернулись сивими)

ІІ. Робота над темою уроку

А) Теоретичний блок. Повідомлення учнів

1. Біографічна довідка

Світлана Олександрівна Алексієвич –  білоруська російськомовна письменниця та публіцистка. Лауреат багатьох міжнародних літературних премій. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.

 Народилася 31 травня 1948 року в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ)  в сім’ї сільських вчителів. Батько – білорус, мати – українка. Дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області.

«Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров», - говорить в одному із інтерв’ю С. Алексієвич.

Після демобілізації батька, радянського офіцера, з армії сім’я переїхала в Білорусь.

Навчалась на факультеті журналістики Білоруського державного університету.

Працювала журналістом в різних газетах.

 Книги ж її, як письменниці, викликали критику з боку радянського режиму, звинувачувалася в «пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу

радянської жінки» («У війни не жіноче обличчя»).

Для написання «Цинкових хлопчиків» Світлана особисто відвідала Авганістан, зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій, та з матерями загиблих воїнів. Після виходу книги 1989 року на письменницю навалилась чергова хвиля критики.

Після окупації Криму Росією виступила в німецькій газеті з засудженням російської політики проти України.

2. Слово вчителя.

Нобелівська премія з літератури є однією з найпрестижніших міжнародних премій. Це найвища нагорода, якою відзначається творчість письменників. Вона присуджується щорічно Нобелівським комітетом у стокгольмі й Осло 10 грудня, у день смерті її засновника, інженера-хіміка Альфреда Нобеля. Присуджується щорічно (з 1901 року) за успіхи в галузі фізики, хімії, медицини, фізіології та економіки, а з 1969 року – за літературні твори, за діяльність зі зміцнення миру.

У заповіті про літературну премію сказано, що вона вручається тому, хто «створив визначний літературний твір, що відтворює людські ідеали».

3. Світлана Алексієвич – Лауреат Нобелівської премії

8 жовтня 2015 року Світлану Олександрівну було відзначено Нобелівською премією з літератури «за її багатоголосу творчість – пам’ятник стражданню і мужності у наш час»

Одразу після нагородження Нобелівською премією на прес-конференції в Мінську Світлана Алексієвич звинуватила Росію у вторгненні в Україну. «Це окупація, це – іноземне вторгнення». Вона зізналась, що плакала, коли бачила фотографії убитих під час подій у центрі Києва в лютому 2014 року. «Я люблю добрий російський світ, але я не люблю російський світ Берії, Сталіна і Шойгу», - сказала літератор.

Також вона захоплюється Надією Савченко, в одному з інтерв’ю на радіо Свобода назвала її  «українською Жанною Д”арк»

Б) Практичний блок . Літературно-музична композиція

. «У війни не жіноче обличчя» /Світлана Алексієвич; пер. з рос. В. Рафєєнка. – Х. : Віват, 2016. – 400 с.

1. Слово вчителя: «Ця книжка про війну розпочинає художньо-документальний цикл «Голоси Утопії».

Книга – сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни» (З анотації до книги).

2. Діалог автора з істориком  (Передмова. « Із розмови з істориком»)

-                     Коли вперше за історію жінки опинилися в армії?

-                     Уже в IV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті в грецьких військах воювали жінки. Пізніше вони брали участь у походах Александра Македонського.

Російський історик Микола карамзін писав про наших предків: «Слов’янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не страхаючись смерті: так, під час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-поміж убитих слов’ян багато жіночих трупів. Мати, виховуючи дітей, готувало їх бути воїнами»

-                     А за нових часів?

-                     Уперше  - в Англії в 1560 – 1550 роках почали формувати шпиталі, у яких служили жінки-солдати.

-                     Що сталося у ХХ столітті?

-                     Початок століття... Під час Першої світової війни в Англії жінок уже брали до Королівських військово-повітряних сил, були сформовані Королівський допоміжний корпус і жіночий легіон автотранспорту чисельністю 100 тисяч осіб.

У Росії, Німеччині, Франції  багато жінок теж почали служити у військових госпіталях і санітарних поїздах.

А під час Другої світової війни світ став свідком жіночого феномена. Жінки служили у всіх родах військ уже в багатьох країнах світу: В англійській армії – 225 тисяч, в американській – 450-500 тисяч, в німецькій – 500 тисяч...

У Радянській армії воювало близько мільйона жінок. Вони опанували всі військові спеціальності, з-поміж них і суто «чоловічі». Навіть виникла мовна проблема: слова «танкіст», «піхотонець», «автоматник» до того часу не мали жіночого роду, бо цієї роботи ще ніколи не виконувала жінка.

Жіночі слова з’явилися там, на війні...

3. Монолог автора

«Пишу книжку про війну...

Я, яка не любила читати книжок про війну, хоч у моєму дитинстві та юності у всіх то було улюблене читання... І то не дивно – ми були дітьми Перемоги...

Ми не знали світу без війни, світ війни був єдино знайомим нам світом, а люди війни – єдино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю іншого світу та інших людей. А чи були вони колись?»

Ми всі в полоні «чоловічого» уявлення і «чоловічого» відчуття війни.

«Усе, що нам відомо про війну, ми знаємо з «чоловічого голосу». Ми всі в полоні чоловічого» уявлення і «чоловічого» відчуття війни. «Чоловічих» слів. А жінки мовчать... 

Коли ж розповідають, у них немає або майже немає того, про що ми звикли читати й чути: як деякі люди героїчно вбивали інших і перемогли. Або програли. Яка існувала техніка і якими були генерали. Жіночі розповіді інші та про інше.

У «жіночої» війни свої барви,свої запахи, своє світло і свій простір почуттів. Свої слова. Там немає героїв і неймовірних подвигів, там просто є люди, які виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, і птахи, і дерева... Страждають вони без слів, що ще страшніше.

Але чому? Чому, відстоявши і посівши своє місце в колись абсолютно чоловічому світі, жінки не обстояли свою історію? Свої слова і свої почуття?

Самі собі не вірили... Їхня війна залишилася невідомою...

Перед вами «історія, зібрана з голосів самого життя». Жіноча історія.

4. Слово вчителя: «Подив: військові професії цих жінок – санінструктор, снайпер, кулеметник, командир зенітної гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки... Розбіжність ролей – там і тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дівчаток. Сьогодні самі собі дивуються... Падає по-іншому світло».

5. «Польова пошта»

(Входить листоноша і роздає конверти присутнім. Кожен по черзі  читає спогади жінок, що пройшли війну. Автор за письмовим столом коментує прочитане.)

Тихо лунає «Реквієм» Моцарта

Автор: «Війна надто інтимне переживання. І таке ж нескінченне, як і людське життя...

Одного разу жінка (льотчиця) відмовилась зі мною зустрітись. Пояснила телефоном:

Голос за кадром:  «Не можу... Не хочу згадувати. Протягом трьох років я була на війні... І протягом трьох років я не почувалася жінкою. Мій організм омертвів. Менструацій не було, не було жодних жіночих бажань. А я була гарна.. Коли мій майбутній чоловік освідчився... То вже в Берліні, у рейхстазі... Він сказав: «Війна скінчилася. Ми залишились живі. Нам пощастило. Виходь за мене заміж» Я хотіла заплакати. Закричати. Ударити його! Як заміж? Тепер? Серед всього цього – заміж? Серед чорної сажі і чорної цегли... Ти подивися на мене... Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, розважай, кажи гарні слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила... а в нього була обпалена, багрова одна щока, і я бачу: він усе зрозумів, у нього течуть сльози по цій щоці. По свіжих рубцях... І сама не вірю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе заміж». Перепрошую... Не можу згадувати»

Автор: «Людина більша за війну... запам’ятовується лише те, де вона більша. Нею керує там щось таке, що сильніше за історію.. Розумію тепер самотність людини, яка повернулася звідти. Як з іншої планети або з того світу. Вона знає те, чого інші не знають, і здобути ті знання можна лише там, побіля смерті. Коли вона намагається щось переказати на словах, у неї – відчуття катастрофи. Людина німіє. Вона хоче розповісти, інші хотіли б зрозуміти, але всі безсилі. Вони завжди не в тому просторі, що слухач. Їх оточує незримий світ. Щонайменше троє беруть участь у розмові: людина, яка розповідає тепер, ця ж людина, якою вона була тоді, в момент події, - і я... Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я – історик душі...»

Лист 1: «Ми брали полонених, приводили до загону.. Їх не розстрілювали – надто легка смерть для них, - ми заколювали їх наче свиней, шомполами, різали на шматки. Я ходила на це дивитися... Чекала! Довго чекала того моменту, коли від болю почнуть лопати їхні очі... Що ви про це знаєте?! Вони мою маму із сестричками спалили посеред села...»

Автор: «Жіноча» війна страшніша, ніж «чоловіча». Чоловіки ховаються за історією, фактами, війна їх полонить як дія і протистояння ідей, різних інтересів, а жінки захоплені почуттями... Ще раз повторюю: їхня війна – із запахом, із кольором, із докладним світом існування...У центрі завжди те, як нестерпно і як не хочеться помирати. А ще нестерпніше і ще більше не хочеться вбивати, бо жінка дає життя. Дарує... Я зрозуміла, що жінкам важче вбивати»

Лист 2: «Я була кулеметницею. Я стількох убила... Після війни довго боялась народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років... А ле я досі нічого не пробачила. І не пробачу... Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі... Їх ведуть крізь село, вони просять: «Мати, дай хлєба... Хлєба..» Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм – той шматок хліба, той картоплину... Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння... А жінки плакали... Мені здається, що я прожила два життя: перше – чоловіче, друге – жіноче...» 

Автор: «У рукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», - розповідали мені. Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі...

Лист 3:  «Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні...  Молода, гарна... мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон... »Це важко... Убити важко... Убити страшніше, ніж померти...»

 Лист 4: «Уперше страшно... дуже страшно.. Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Потім це минуло. І ось як... Як це сталось... ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, це все згоріло вже, лише чорні камені і фундамент... Мене як потягнуло. Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки...Повернулась з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. Я мала важке поранення, контузію, погано чула на одне вухо... Як чула вночі сильний звук, підхоплювалась і хапала шинель – і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє. Говорила вона тихо, гучні слова мене лякали...» 

Лист 5: «Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли?Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. Мріяли – перемогти, залишитись живими. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся: - Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба – не промахнешся. Я ж чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія... Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилась. Двох дітей виростили...»

Лист 6: « Повернулась і все треба починати спочатку. У черевичках вчилася ходити, на фронті ж три роки в чоботях. Звикли до ременів, завжди підтянуті, здавалося, що тепер одяг на нас мішком висить, якось ніяково почуваєшся. Із жахом дивилася на спідницю... на сукню... Звикли: пайок, на всьому державному, і приходиш до крамниці, береш хліба, скільки тобі треба, і забуваєш розплатитися. Продавчиня, вона вже тебе знає, розуміє, у чім річ, і соромиться нагадати. Потім тобі совісно, наступного дня просиш вибачити і розплачуєшся. Треба було наново вчитися всього звичного. Згадати звичайне життя. Нормальне!..» ... « Кому мені було говорити, що я поранена, контужена. Хто тебе потім на роботу прийме, хто заміж візьме? Ми мовчали, як риби...нагороди не носили. Чоловіки носили, а жінки – ні. Чоловіки – переможці, герої, женихи, у них була війна, а на нас дивились зовсім по-іншому... У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Тихенько виміняли на звичайне жіноче щастя...»

Лист 7: Памятаю, лежу вночі в землянці. Не сплю. Десь артилерія працює. Наші пострілюють... І так не хочеться вмирати... Я клятву дала, військову клятву, якщо треба, віддам життя, але так не хочеться вмирати. Звідти навіть якщо живий повернешся, душа болітиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тіло боліло. А то душа... Дуже боляче. Ми ж молоденькі зовсім на фронт пішли. Дівчатка. Я на війні навіть підросла. Мама вдома поміряла... Я підросла на десять сантиметрів...»

Лист 8: «Тато прийшов якось з роботи і плаче: «»Я колись радів, що в мене перші дівчатка. Панночки. А тепер у кожного хтось іде на фронт, а в нас нікому... Я старий, мене не беруть, ви – дівчатка, хлопчики ще маленькі». Те в нас в сімї дуже переживали. Організували курси медсестер, і батько нас із сестрою туди відвів. Мені – 15, сестрі – 14. Він казав: «Ото все, що я можу віддати для перемоги. Моїх дівчаток..» Іншої думки тоді не існувало. За рік я потрапила на фронт».

Лист 9: «Коли Сталін заговорив...Він звернувся до нас: «Брати і сестри...» Батьківщину любили всі. Я побігла відразу до військкомату. З ангіною побігла, у мене ще й температура не впала. Але я не змогла чекати..»

Лист 10: «У 19 років я отримала медаль «За відвагу». У 19 посивіла. У 19 в останньому бою були прострелені легені, ще одна куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги.. І мене вважали убитою... Коли я приїхала додому з фронту, сестра показала мені похоронку... »

Лист 11: «Під Сталінградом..Тягну двох поранених. Одного протягну – залишаю, потім – другого. Вони стікають кров’ю. І раптом, коли менше стало диму, раптом виявляю, що тягну одного танкіста, а одного – німця.. Я сама собі жахалася.. І що тепер? Він ж загине, якщо залишу... І я поповзла за ним. Це Сталінград.. Найстрашніші бої.. Не можна мати одне серце для ненависті, а друге для любові. У людини воно одне, і я завжди думала, як врятувати своє серце...

Після війни  я кілька років не могла позбутися запаху крові... не могла носити червоного кольору, не могла ходити до магазину за продуктами. До мясних відділів, особливо влітку.. І бачити куряче мясо, розумієш, воно дуже схоже...

Томик Гейне я взяла вруки за десятки років після війни. І платівки з німецькими композиторами, які любила до війни....»

Лист 12: «Я – вдома... Удома всі живі... Мама врятувала всіх: дідуся з бабусею, сестричку і брата, і я повернулася. За рік приїхав тато з великими нагородами, я привезла орден і дві медалі. Але в нашій родині було так: головна героїня – мама. Вона врятувала сім’ю, будинок. У неї була найстрашніша війна. Тато ніколи не надягав ні ордена, ні орденські колонки, він вважав, що козиряти йому перед мамою соромно. Ніяково. В мами ж не було нагород..»

ІІІ. Узагальнення та систематизація вивченого 

1. Евристична бесіда

- Чому жінки йшли на війну?

-  Що для жінки було найстрашнішим на війні?

 - Про що вони мріяли?

-  У чому трагізм жінки, що пройшла війну?

- Чому у матері найстрашніша війна?

IV. Рефлексія

1. Перегляд кліпу «Океан Ельзи» на пісню «Така як ти» (Саундтрек до фільму «Гості з майбутнього») 

- Яка головна думка пісні?  

2. Гронування

Коли людині важко, вона говорить, що болить душа. Болить душа, а руку прикладає до серця. То ж яким було серце у жінок на війні .

- Які риси характеру ми можемо виділити?

До плакату, на якому намальоване серце, учні прикріплюють слова – риси

характеру.  Перша колонка – характеристика жінки в мирний час, а друга  - під час війни.

Висновок: Лінія цінностей на війні зовсім інша, а почуття загострюються.

 - Чи зберегли жінки ці риси після війни? Які це мало наслідки?

(Якщо зберегли, то чесно всьому вірили, тому не могли зрозуміти обману та зради, часто ставали нещасливими в сімейному житті, чи ж взагалі його не мали. Або ж вчились жити заново. Читати. Писати. Сміятись. Тоді минуле залишалось в коробках з нагородами і нікому не показувалось)

V. Підсумок

1.Перегляд картин художників про війну

2. Робота з епіграфом №2.

3.  «Мозковий штурм» 

- Про які два обличчя Перемоги говорить автор в епіграфі?

- Чиє обличчя має війна?

4. Слово вчителя: Автор, підкреслюючи абсурдність та антигуманність війни, звертається до нас зі сторінок книги «У війни не жіноче обличчя» зі словами перестороги, закликає оцінити сучасні події крізь призму трагічного досвіду Другої світової війни.

Водночас – це гімн моральній красі, мужності жінки. Ми повинні пам’ятати: «людське життя – це такий дар... Великий дар! Сама людина не господар цього дару», потрібно віддавати своє тепло іншим – і його стане ще більше. Людина без доброти не може жити!

VI. Домашнє завдання

1. Дати відповідь на запитання:

- Чи відрізняється ставлення чоловіків до жінок, що воювали, на війні і в післявоєнний час? Навести приклади ( за книгою Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» ).

2. Дібрати в мережі інтернету, в газетах  свідчення, спогади, інтерв’ю жінок – сучасників, учасників бойових дій .

 

Заключне слово вчителя. Форма нашої літературної композиції відповідає поемі Анни Ахматової та музичному творові Моцарта, бо також має 12 частин.  Які асоціації у вас викликає це число? (завершення циклу – рік - новий рік - бажання здійснюються - віра в краще - мир. )

 

Список використаних джерел та літератури 

 

1. uk.wikipedia.org /

2. Буцька І. В. Формування та розвиток критичного мислення учнів на уроках зарубіжної літератури через упровадження компетентнісного підходу у навчанні// Зарубіжна література в школі. – 2010. - №3 (123). -  С.10 -13.

3. Ніткевич О. С. Урок за оповіданням М. Шолохова «Доля людини» (8 клас) )// Зарубіжна література в школі. – 2008. - №17 (89). – С. 19-20.

4. Романюк М. В.  Урок-засідання «Російські письменники – лауреати Нобелівської премії» )// Зарубіжна література в школі. – 2010. - №6 (126). - С.21-24.

5. «У війни не жіноче обличчя» / Світлана Алексієвич; пер. з рос. В.Рафєєнка. – Х. : Віват, 2016. – 400 с.

 

Роздуми про жінку на війні у фото тут

 



Обновлен 23 окт 2016. Создан 20 сен 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником